Справа молода, сім'я незміцніла, у тому числі й фінансово, жити стали з тещею. Теща відразу нічого доброго не віщувала: жінка владна та безкомпромісна. Знайомий мій тонкої душевної організації молодик, коротше мені ще на весіллі було зрозуміло, що йому з тещею ніяк не прожити. Не довго музика грала, справа ще не дійшла до появи малюка на світ, як зять помолився дружині поїхали жити окремо, не можу більше. Але та, зберігаючи вірність мамі (як же вона без мене, бідолаха) навідріз відмовилася і новий зять покинув житлоплощу (не знаю з чиєї ініціативи, та це й не важливо). А далі всім відомий сценарій - вона його послала в далечінь, народила дитину і навідріз відмовляється показувати малюка татові, вся така незалежна, ти нам не потрібний, проживемо без тебе. Він посмикався, посмикався, побігав, поговорив і поїхав до столиці нашої батьківщини робити кар'єру.

Увага, питання! Хто в цій історії постраждалий бік? Дитина. Тому що він спочатку за своєю природою любить тата і маму. І не важливо, тато вбивця, ґвалтівник, наркоман чи просто нагрубіянив бабусі, він дав йому життя і це дорогого коштує.

А ведь это, если разобраться, общекультуральная проблема. Отсутствие уважения к отцовству. Многие женщины думают, что если они в состоянии прокормить своих детей, так можно послать их отцов куда подальше. А ведь папу никто не заменит и все последующие (пусть лучшие в мире) мужья мамы будут только лишь мужьями мамы. В нашем обществе считается нормальным выйти замуж за другого и усыновить чужих детей при живом отце (да хоть и при мертвом, с какой стати?). И еще того хуже, дети зовут чужого дядю, мужа мамы, папой. Интересно, а своего папу они при этом как называют? Но обычно такие мамы исключают «своего», видимо во избежание путаницы с названиями. Представляете, какой коллапс у детей в головах? Уж не говоря о том, как чудесно такие мамы могут аргументировать эту ситуацию. «Папа твой алкаш (неудачник, бабник, плохой короче), а вот Вася станет тебе чудесным отцом ». А если и Вася не оправдает надежд, то тогда попробуем Колю на эту роль. А то, что ребенок бессознательно идентифицирует себя с отцом и все сказанное о нем (и более того – подуманное мамой) принимается им на свой счет таким барышням невдомек. Она транслирует всеми своими действиями свое отношение к «бывшему», день за днем разрушая своего ребенка. А внешне все выглядит очень пристойно, по крайней мере, вначале. Правда позже, к периоду полового созревания, такой ребенок может начать вести себя странно, не вписываясь в рамки приличной семьи. Лучшего в мире отчима ни в грош не ставить, начать принимать наркотики или злоупотреблять алкоголем. Разные способы хранить верность папе выбирают дети. Причем забавно, они это делают, даже если ничего не знают о родном отце, даже если не знают, что отчим им не отец. При этом сын алкоголика, скорее всего, запьет, сын вора будет воровать, сын неудачника пойдет по стопам отца даже если всю жизнь видел перед глазами пример успешного отчима. Возможно, он не повторит в точности сценарий отца, но такие истории с отцовством однозначно будут иметь продолжение. И дело тут не в генах, хотя и их никто не отменял. Просто у ребенка есть потребность любить папу, это для него природно. И если мама(папа с мамой) после развода не создали условий для существования этой любви, то он будет проявлять эту любовь такой вот верностью. Причем почему-то дети выбирают именно социально неприемлемые способы, нет бы стихи писать как папа. И во многом (если не сказать на 100%) создание этих условий для любви зависит именно от того супруга (не важно папы или мамы),с которым ребенок остался (случаи бывают разные и иногда дети остаются с отцом). Что, спросите вы, может сделать такая мама/ папа в одиночку, если супруг отказывается встречаться с ребенком, ушел и не вернулся?

Почнемо спочатку.

Перше, що потрібно зробити, це розділити у своїй голові поняття подружжя та батьківство. Це дві великі різниці. Подружжя, це соціальна категорія, вигадана людьми. Воно може розпастись, т.к. вимагає постійної роботи обох сторін щодо підтримки його ж. І іноді (або частіше) розпад подружжя цілком обґрунтований. Я не прихильник жити в нелюбові з чоловіком, демонструючи дітям погані приклади, адже вони в нас вчаться.

Тепер батьківство. Це категорія природна. Зачавши дитину одного разу, ви назавжди залишитеся її батьками, і навіть смерть не розлучить вас. Воно НЕ МОЖЕ закінчитися, навіть якщо він убивця чи останній пес. І якщо подружжя розпадається (не важливо, з якої причини), то важливо зберегти це батьківство та пошану один до одного, зберегти заради дитини, заради себе. Ось така проста істина.

Тепер приміряємо цю істину на ситуацію стандартного розлучення. Як це може бути краще?

Варіант 1. Обидва осудні люди. Дитина залишилася з мамою, тато пішов із сім'ї. Допустимо, у кожного своя родина. У мами другий шлюб. Дитина залишається на прізвищі батька, кличе тата татом, а чоловіка мами на ім'я, ім'я по батькові, дядьком Васею нарешті. При цьому мама зберігає повагу до батька, навіть якщо він «нагадав» їй у душу або взагалі останній «козел». Вона не те що словом, а навіть думкою не несе дитині негатив у бік батька. Розлучення пояснюється приблизно так: у нас з татом не вийшло, ми не змогли домовитися, ніхто не винен, так буває. При цьому тато у міру своїх сил спілкується з дитиною та бере участь у її житті фінансово. Всі важливі моменти щодо долі дитини узгоджуються з батьком, навіть якщо вона не бере фінансової участі в силу, не важливо, яких причин.

Варіант 2. Вона осудна/чоловік, що залишився з дитиною. Він пішов і все. Або сів у в'язницю або, дізнавшись про вагітність, утік. Як тоді дати дитині цей простір для кохання? По можливості, сказати правду. Ну якось м'яко. Знаходячи правильні слова. Ну, наприклад, не кинув мене одну з дитиною на руках без засобів для існування, а ми не змогли з нею створити сім'ю, бо ми різні люди. Дорослі теж роблять помилки. Але він дав тобі життя, і це головне. І цього достатньо, щоб ти мав подяку та повагу до батька. Бажано, щоб у дитини була фотографія батька і варто розповісти їй про неї (найкраще, зрозуміло, брехати не треба, але можна розповідати не всю правду). Якось так. Щоб він знав, що він син/дочка гідної людини. Тоді у нього, дитини, буде шанс жити своє життя, а не повторювати помилки батьків, зберігаючи їм вірність і тим самим висловлюючи своє кохання.

Варіантів може бути скільки завгодно, важливо зберігати цю взаємну повагу, робити це для дитини, для себе. Тому що, не проживши свій біль і не вибачивши тих, хто нам його завдав, ми не маємо шансу на нові, якісно інші відносини.

Щиро ваша, Анастасія.